Коли на Майдані починалася революція, Алісі було 26 років. Як і багато інших режисерів, вона почала знімати важливі події, що відбувалися в її країні. Але дуже скоро відстань між камерою і реальністю починає скорочуватися, життя і смерть стають важливішими за просто зйомки фільму. Впродовж наступних двох років Аліса опиняється в найгарячіших точках заворушень: від Майдану Незалежності в Києві через блокпости Слов’янська – до руїн Донецького аеропорту.

Зйомки фільму проходили в поїзді №126 сполученням Київ-Костянтинівка, а також на залізничних вокзалах Києва, Костянтинівки та Краматорська з серпня по грудень 2019 року. Лише 12,5 годин розділяють мирний Київ та Костянтинівку — невелике промислове місто на сході країни, за яким починається лінія фронту. Цей час у поїзді пліч-о-пліч проводять люди з різними характерами, соціальним статусом, політичними поглядами та переконаннями. Вони спілкуються, сперечаються, навіть сваряться, але говорять і їдуть в одному напрямку. І всі вони прагнуть дістатися миру.

Фільм створений на основі особистих відеозаписів із телефонів та камер українських військових і добровольців. Стрічка запрошує глядача у сюрреалістичну подорож на фронт війни з Росією – у химерне потойбіччя, де панують закони, відмінні від прийнятих у мирному житті. Інша поведінка, інші стосунки, інший гумор. Герої прокидаються й засинають, радіють і плачуть, знімають відео та завжди відчувають, що запис може закінчитись будь-якої миті.

Що поєднує Дзиґу Вертова, гурт «Пающіє труси» і російську військову агресію на Сході України? Режисер Ігор Мінаєв зібрав унікальні архівні матеріали, артефакти популярної культури та інтерв’ю з очевидцями історичних подій, щоб показати могутність радянського міфу про Донбас.

«Вхід через балкони» – це подорож через десятиліття і погляд на балкони та їхніх власників у містах по всій Україні. Документальний фільм досліджує дивне архітектурне явище українських саморобних балконів. Відсутність державного регулювання дозволяє українцям будувати будь-які балкони незалежно від стилю будівлі. Часом, в результаті імпровізованої реновації, балкони стають більшими за саму квартиру.

«Жанчыны, якія гуляюць у гульні» – гэта фільм-гульня, які вяртае нас у дзяцінства і дапамагае прыгадаць, як усё пачыналася. Яго гераіні – дзяўчаты, якія выраслі і «далі жару». Яны не распавядуць вам пра рэцэпты поспеху, але лепш за ўсіх ведаюць правілы гульні – і як іх правільна парушаць.

Власне Морріс і Боґарт відстежують буденне життя трьох бабусь-самоселок у Зоні відчуження: Ганни Заворотної, Марії Шовкути й Валентини Соченок. Ця незламна трійця – частина ширшого феномену: адже близько 100 жінок відмовляються полишати свої домівки на радіоактивних територіях. Сусіди давно виїхали, чоловіки померли, але вони не занепадають духом.

«РоздІловІ» – це арт-проєкт, який поєднує поезію, музику та візуальні ефекти. Його творці, торкаючись загальнолюдських тем, вибудовують містку метафору сучасної України. Це чуттєвий твір про любов, ніжність, смерть, терпіння до тих, хто поряд, про тишу.

Фільм розповідає про сім’ю, яка живе в «червоній зоні» Донбасу, воєнні дії тривають там уже шостий рік. Буденність багатьох цивільних людей у прифронтовій зоні докорінно змінилася. 36-річна Ганна сама виховує чотирьох дітей. Обстріли у Красногорівці, де живуть наші герої, не припиняються. Але, незважаючи на всі труднощі, це дуже дружна і життєрадісна родина.

Рэжысёр Мантас Кведаравічус шмат год здымаў Марыупаль і вярнуўся ў горад пасля поўнамаштабнага ўварвання, пачаў дакументаваць расійскія ваенныя злачынствы. Ён здымаў аблогу гэтага горада. 2 красавіка ў яго аўтамабіль трапіла расійская ракета. Мантас загінуў.

У прокат фільм вийшов рівно через сторіччя після заснування Асканії-Нова – найбільшого в Європі степового заповідника, що розташувався у Херсонській області. Науковець, директор, колишній хіпі, молоді репери, а також буйволи, зебри і пелікани. Вже ціле століття Асканія захищає природу від змін, які несе людина. Та чи прийме вона зміни, необхідні для власного виживання?

Документальний фільм, який зняв Роман Бондарчук у копродукції України з Латвією та Німеччиною. Світова прем’єра стрічки відбулася 20 листопада 2015 року на Амстердамському міжнародному документальному кінофестивалі, де отримала Спеціальний приз журі. В Україні — 26 березня 2016 року на кінофестивалі Docudays UA. Фільм розповідає про жителів села Старої Збур’ївки Херсонської області, зокрема про двох чоловіків, які взяли на себе функції охорони громадського порядку.

«Дзень украінскага добраахвотніка» — поўнаметражны дакументальны фільм, зняты пасля пачатку поўнамаштабнага ўварвання расіі. Карціна паказвае адзін дзень з жыцця эстраднага спевака, відэаінжынера, гісторыка, рэстаўратаркі, навукоўцы-палярніка і пенсіянеркі. Ім усім прыйшлося кардынальна змяніць сваё жыццё.

Калейдоскоп історій, які показують мужність українців у захисті рідної землі від російського вторгнення — та як мільйони людей борються за своє право на існування.

Кінострічка проводить глядача через трагедію російського вторгнення в життя українців та українських спільнот, документуючи реальність цієї війни.

Історія Аліни, 20-річної дівчини з бідної київської родини, яка має шанс вирватися з нетрів життя завдяки футболу. Юна спортсменка на піку своєї кар’єри й очікує на запрошення до національної збірної України. Але життя приготувало для неї випробування: мама дівчини помирає, залишивши на неї молодших брата та сестру. Аліна мусить зробити вибір: футбол або сім’я.

Чотирьохрічне кіноспостереження за життям трьох чоловіків різних поколінь, які живуть в українських Карпатах на фоні сучасних змін. Та настане весна й усі троє піднімуться в гори вслід за вівчарським покликанням, якому все важче слідувати в сучасному світі.

«Явних проявів немає» — це фраза, яку військові часто чують в районних та обласних лікарнях, куди приходять з психологічними травмами, потребуючи допомоги. Але поки на тілі немає фізичних ушкоджень, не лише лікарі, але й суспільство загалом не помічають їхніх проблем. Це історія жінки, яка повертається з війни.

Президент України підписує угоду про перемир’я та лінію розмежування сторін. За цією угодою, міжнародний аеропорт Донецька опинився за лінією. Але патріоти-добровольці не згодні віддавати його ворогові. 242 дні тривала героїчна оборона, аж врешті під прицільним обстрілом танків будівля аеропорту завалилась.

Фільм «Тато» – це зворушлива історія про те, як молода дівчина Ольга Самоленко два роки шукала та ідентифікувала тіло свого батька – бійця батальйону «Донбас» Володимира Самоленка, що став одним із перших добровольців навесні 2014. На початку пошуків їй було лише вісімнадцять. А в день свого 20-го дня народження дівчина забрала тіло батька для перепоховання з Краснопілля, де він лежав у могилі безіменного солдата. Оля намагається зрозуміти, чому батько пішов на війну, якщо він так сильно її любив.

Зворушлива стрічка оповідає про білоруску Караліну Орсік, яка грає на альті і бере участь у концертах по всьому світу. Колись, у звичайній музичній школі в невеликому містечку Дзятлава, її помітили викладачі з Білоруської музичної академії. Дівчину запросили навчатися у Польщу. У Караліни було багато концертів у різних країнах, багато подорожей, але вона завжди вертається в рідне село Аханяни на Гродзєнщині до своєї бабусі, яка її виховала. Це справжня подорож у часі з Європи на Схід. Із великого міста у маленьке село на краю лісу, де живе всього 12 людей. Це мандрівка зі світу музики Караліни у світ її дитячих мрій.

На чергове свято Водохреща в одному зі спальних районів Києва на озері зробили ополонку. На березі чутно церковні дзвони, люди роздягаються, стають у чергу. До повномасштабного воєнного вторгнення Росії в Україну залишається 36 днів. Короткий фільм-спостереження через великі плани людей різного віку, ряди оголених тіл і короткі розмови оповідає нам про крихкість життя, суперечливість людської віри та радість існування.

Головна героїня фільму – Світлана. Її сина знайшли мертвим під час служби у війську, і тепер жінка спробує пролити світло на культуру насильства і знущань у білоруській армії. Паралельно розгортається історія гурту друзів із техно-андеграунду призовного віку. Режисери створили масштабний фільм, який виходить далеко за межі Білорусі і аналізує пострадянське суспільство з непопулярної точки зору — молодіжної. 

1 квітня 2019 року Олесь Пушкін влаштовує ходу по Вітебську, де у давні кращі часи мав приватну галерею і лишив багато споминів. Він гуляє з великою “живою” мапою за плечима, на яку, за сценарієм ходи, він додає визначальні для своєї творчої біографії локації міста та оповідає про останні роки, коли культурне життя Білорусі було яскравим і вільним. З нагоди 1 квітня художник сміливо, під носом у міліції та “тихарів” несе містом маленький біло-червоно-білий прапор, щоб у такий спосіб перевірити – чи можливо “обдурити” дурнів і чи є ще надія побачити “нове небо над новою країною”.

Фільм 2007 року за допомогою мови перформансу показує боротьбу митця із тоталітаризмом. У цій мові багато гумору й іронії. Найвідомішим перформансом артиста став візок із гноєм, який Пушкін привіз під адміністрацію Олександра Лукашенка. У фільмі показані близькі художника, а також сучасна Білорусь, яка шукає своє місце поміж Сходом і Заходом.

Режисер: Міхал Пшедлятскі Польща, 2022, 57 хв Мова: польська, українська, російська (субтитри: білоруські) Міхал Пшедлятскі – військовий кореспондент і режисер, знімав знищення Алеппо, військове протистояння з ісламістами в Афганістані. З перших днів повномасштабного вторгнення в Україну працював на передовій, іноді рятуючи поранених. Пропонована стрічка має дві частини. Перша частина розповідає про трагічну евакуацію жителів Ірпеня… Continue reading Перша лінія фронту: евакуація з Ірпеня та захисники Харкова

Кінострічка демонструє кадри, зроблені на репетиціях і виступах акторів Belarus Free Theatre, на масових протестах наприкінці літа й початку осені 2020 року в Мінську, на акції пам’яті загиблого від рук силовиків Аляксандра Тарайковскага, біля ізолятора на Акрєсціна. Фільм також містить архівні кадри з 1990-х років — демонстрацій протесту та акцій пам’яті зниклих опозиціонерів.